До війни у мого покоління гарним тоном вважалось хотіти переїхати в ЄС, зачепитись тут, облаштуватись. А я завжди хотіла жити в Україні. Я біженка від війни. В перший тиждень повномасштабного конфлікту я виїхала до Європи. Боялась. За 7 місяців війни я була в Словаччині, Чехії, Польщі, Німеччині, Франції. Аж поки не вибрала собі місце прихистку. За цей час я розказала свою історію, здається разів сто. І я вдячна кожній парі вух, які її слухали. В той же час я помічаю, як мінялись сенси, які я вкладаю в цю історію, як змінювався градус її відвертості, емоційності, готовності ділитись моїм горем, і як зміщувались акценти фрази: “У моїй країні війна”.
Що я маю на увазі, коли кажу європейцям “У моїй країні війна”? Що я поїхала з дому, але щоночі прокидаюсь в 5:30 в надії намацати недочитану книжку на столику біля ліжка. В кімнаті, яку я обставляла декілька років, в квартирі, яку я називала домом, в місті, яке нарешті стало моїм? Що коли я дивлюсь на хмари, то тримаю в умі, що може прилетіти. Що зруйновані долі злічуються мільйонами, а перервані життя десятками тисяч. І що з частиною цих доль була пов’язана моя. Що місця мого життя стають руїнами і що я тепер знаю, як виглядає стіна будинку в розрізі — бетон, цегла, балки, утеплення, трохи шпалер … Нутрощі будинків і нутрощі людей. Що болю накопичилось стільки, що слова закінчились. Сліз і почуттів також немає. Є лише димка як від стовпів пилу й копоті після вибуху. Що ми, бажаючи зберегти себе, стали звірами. Ми ділимось на зграї різного розміру й нещадно рвемо чужих. У своїй люті ми їмо інших, нівечимо їх тіла, думки, місце в світі. Ми розгублені, налякані, злі.
Якщо зменшити градус ліричності (а її за ці сім місяців аж занадто), то країна, в якій йде війна — це поміж іншим неймовірне економічне пекло. Від цієї частини воєнної реальності кров не стигне в жилах, вона не нагадує екшен-хорор з саспенсом й соковитими сценами жахів. Вона скоріше нагадує дешеву погано поставлену побутову драму категорії B з запахом прокислого борщу. Від початку війни рівень безробіття, за даними Нацбанку, склав 35%. А якби українці не виїжджали за кордон й продовжували шукати роботу вдома, то ця цифра була б ще вищою. На кінець року прогнозують 30% споживчої інфляції. Все дорого. Нас поки що рятують городи й відносно недорогі продуктові базари. Але перші осінні похолодання нагадали, що літо закінчилось, а разом з ним і сезон тепла й недорогих овочів. Грошей нема і “треба щось думать”. Держава традиційно самоусунулась, але, зрештою, у неї зараз інші задачі. А Європейські країни милостиво дають українцям тимчасовий прихисток, соціальні виплати, страхову медицину, інтеграційні мовні курси і, найважливіше, дозвіл на роботу.
Уявіть собі жінку, скажімо, з Черкас, де зараз спокійно. Середнього віку, з двома дорослими дітьми, яка чесно працювала на складі чи робила ремонти, можливо, працювала метрологом на заводі. Її зарплата на місяць 4000-6000 грн. Це менше 200 євро й ці гроші щодня знецінюються. А ціни ростуть. Новини розповідають про гостинність європейців, логістику українських біженців, волонтерів, які всюди допоможуть і в середньому 300-400 євро соціальної допомоги. Ця жінка не мріяла про чашечку кави у Відні, її життя було не про те. Воно було про роки виснажливої праці і економії на собі. Для неї Європа зараз — це можливість працювати. Вона бере свій жовто-блакитний браслет, документи, трохи одягу, домовляється з подругою чи двома (в компанії ж простіше, і квартиру винайняти можна) і їде кудись подалі. Куди саме? Розбереться по ходу. Вона не спішить інтегруватись, не зависає в чатах “Українці в місті N”, рідко репостить жахи війни в інстаграм, не шукає майстра манікюру чи колориста, їй не потрібно влаштовувати дитину в школу. Вона йде працювати на збір урожаю, покоївкою в готель, мити посуд в ресторані, розвантажувати овочі на оптовому ринку… Мінімальна оплата за годину в середньому 10 євро, близько 350 євро на тиждень, більше тисячі в місяць… Так, небагато, підрахунки грубі, перспективи туманні. Але вона вміє економити і знає ціну грошам. Про політику каже тільки загальні речі, скепсис і розчарування — то тонкий лід. Її племінника мобілізували, на спорядження збирали по усім знайомим. Питання “куди ми донатимо на ЗСУ, якщо все купуємо самостійно?” залишиться незаданим. Натомість у неї з’являться вихідні, прогулянки парками, красива європейська архітектура і можливість трохи пожити для себе.
Чим довше триває війна, тим більше таких економічних біженок від війни в Україні прийме Європа. Статистики поки що немає. Аналітики також. Поки що є трагедії людей, яких випльовує власна країна. І ми всі намагаємось якось з цим бути.
