“В киевских телеграм-каналах пишут о смертельном ДТП на проспекте Победы”. Дивлюсь відео, чую звук сирени. Цей само звук я чую, коли говорю з мамою по телефону. Вона на роботі чи в будинку мого дитинства. “Аби не прилетіло. Боже, аби не прилетіло…”, — постійно звучить в моїй голові. Ми можемо говорити про сусідів, ціни на яйця, військові злочини, урожай картоплі, що робити з речима й меблями з моєї квартири. Але я думаю тільки про те, щоб моїх не зачепило. Тут я безсила і продовжую годинами прокручувати в думках прохання кудись в космос. Скільки разів потрібно прокрутити буддійський молитовний барабан з мантрою “Ом мані падме хум”, щоб Бог почув тебе? Буддисти — вони такі, що вели підрахунок й можуть назвати точну цифру. Скільки? Я готова повторити ще сотню тисяч разів. Тільки нехай це запиниться.
Моя рука знову відкриває Telegram, мої очі читають новини. Моє серце бачить тільки фотографії руйнувань і смертей. Я знаю, як звучить проспект Перемоги, найдовша вулиця Європи. Я знаю кафешки на Жилянській, вид Києва, коли спускаєшся по Тарасівській, знаю трохи вологе повітря Херсона і краєвиди Святогірська. Я не знаю, хто сильніший, як справи на фронті і що буде після перемоги. Шарманку життя не провернути назад. Мені так страшно, що війна — це назавжди.
А ще мені страшно, що є тисячі людей, які були фрустровані мирним життям й знайшли себе у війні. У її порядках і у її реальності. Хто був ніким, той став усім. Це може туманити душу. Українці знають, скільки коштує бойовий дрон, навіщо потрібен тепловізор, “турнікет” — для нас вже багато місяців не про вертушку біля входу. Людство завжди і всюди воювало. Кожне покоління мало свою війну і своїх посмертних героїв. Герої не вмирають? Навпаки, герої не живуть. Ніяких “хороших хлопців”, які організували життя планети культурно і цивілізовано, нема.
Для людства не було уроків після Фрейда, Ніцше, двох світових воєн, ядерної кризи, операції “Кондор”, падіння Берлінського муру, усієї філософії ХХ століття. Часом здається, що весь прогрес з його знаннями й технологіями — це фікція, якщо ми не зрозуміли головного. Чого саме? Я не знаю.
Я всього лише українська біженка, яка живе в божевільній реальності свого народу. Я ніхто. Але я відчуваю, як б’ється моє серце. Я відчуваю зв’язаність зі своїми, з тим, кому холодно, бездомно, страшно, у кого вирвали серце і життя. У цій трагедії немає катарсису. Навряд, ми станемо чистішими. Божевільнішими — так. Але не чистішими. Я розрізняю з десяток відтінків божевілля: божевілля ненависті, божевілля безсилля, божевілля експертних думок, божевілля незнання, як бути, божевілля від знання, як є, божевілля фотографії батька у військовій формі, коли він мав би тримати на руках внуків…
Щоб перемогти психопата, потрібно самому стати психопатом. Щоб справитись з божевіллям навколо, потрібно прийняти своє божевілля.
